Ідея з’явилась раптово — між вечерею й запланованим мультиком на фоні. Взяти дітей, сісти в авто і поїхати. Кудись у бік сонця, гарних міст і ранкової кави в маленьких пекарнях. Європа — така близька, така реальна. Було весело уявляти, як донька радіє фонтану в Італії, а син тицяє у карту і голосно вирішує, куди нам далі. І вже на етапі зборів ми вивчили все: маршрути, кордони, готелі. Навіть не забули оформити страхування онлайн — на всяк випадок, звісно. Тоді це здавалося просто ще одним пунктом у списку справ. Потім стало зрозуміло — це був найрозумніший клік за весь день.
Подорож із дітьми — це не про Instagram, це про справжнє. Про зупинки кожні 20 кілометрів, про шкарпетки, які невідомо як опинились у бардачку, і про несподіване: “Мамо, я знову хочу”. Це постійний рух, шум, короткі хвилини тиші, коли всі заснули, і ти нарешті чуєш себе. А ще це радість. Справжня, глибока, яка приходить у моменти, коли вони вперше бачать море, або дивуються, що в Німеччині їдять сосиски навіть на сніданок.
Ми планували ретельно. Кожне місто, кожну ночівлю. Але все одно маршрут змінювався на ходу. Бо не хотілось далі їхати в дощ, бо ми затримались на дитячому фестивалі, бо син хотів ще одну ніч у готелі з ліфтом, де сам натискав кнопки. Спочатку це дратувало. А потім стало нормальним. Бо по-іншому — ніяк.
Ми не їхали, щоби встигнути. Ми їхали, щоби побути разом. І так, був день, коли донька з температурою не могла вийти з номера, і ми замовляли їжу з доставкою, гріли суп у кружці і дякували, що поліс покриває візит лікаря просто в готель. Страхова тоді відреагувала швидше, ніж рецепція. І це було величезне полегшення, бо чужа країна, дитина з жаром, і відчуття, що ти не сам — це вже півсправи.
Найкраще, що ми зробили — не очікували ідеальності. Діти можуть розлити сік у машині на нову карту, заснути в момент, коли приїхали на головну площу, чи влаштувати істерику під стінами середньовічного замку. Але в цих моментах і є суть. Не обов’язково побачити всі визначні місця. Важливо — побачити очі дітей, коли вони просто щасливі, що ви разом.
Європа виявилась зовсім іншою, коли дивишся на неї через вікно заднього сидіння. Вона ближча, простіша, добріша. І так, важко, і іноді хочеться тиші, але ця мандрівка була нашою. Зі своїм ритмом, своїми поворотами і зупинками. Вона навчила головному: подорож із дітьми — це не випробування. Це новий формат життя, який ти створюєш сам.
І ще — вона навчила, що підготовка справді має значення. Що кілька простих дій до виїзду можуть зробити велику різницю. Що з полісом у телефоні легше дихати в будь-якій ситуації. І що маршрут — це не лінія на карті, а спогади, які будуть жити у твоїй пам’яті довше, ніж навіть той римський собор, повз який ми так і не дійшли, бо діти заснули в машині.
